Сім ‘я — одне з найважливіших соціальних надбань людства, цін­ність якого з давніх часів і до наших днів запишається незмінною. Вона концентрує в собі й відображає важливі досягнення тисячоліт­ньої цивілізації людських об’єднань, оберігає пам’ять народу від не­буття, є творцем і захисником розумного, доброго, вічного.

Саме сім’я є вічною цінністю людини, суспільства та дитини, адже вінцем сім’ї, що завершує природний цикл, є народження дитини. Це сприяє духовному оновленню, піднесенню життєвих сил членів сім’ї, загострює почуття відповідальності за здоров’я й виховання нових членів родини.

Саме у сім’ї дитина робить перші кроки пізнання, навчається орієнтуватись у світі речей, величин, недоступних чуттєвому досвіду, розрізняти добро і зло, прекрасне і потворне. Родинне коло допомагає маленькій людині пізнавати навколишній світ в усій його різноманіт­ності, тут у неї формуються і виховуються громадянські почуття, сві­тогляд, естетичні смаки У сім’ї дитина готується до праці й захисту Батьківщини, до ролі батька або матері.

Коли і чому виникла сім’я? Хто б не шукав відповіді на це запи­тання, обов’язково натрапить на силу-силенну різноманітних теорій, за допомогою яких учені минулих століть й наші сучасники намага­лися і продовжують з’ясовувати для себе, щоб пояснити людству за­кономірності й неминучість появи сім’ї.

Скажімо, в Біблії знаходимо багато свідчень про те, як створюва­лися та існували сім’ї у давніх іудеїв, які в них були звичаї і традиції, мораль, стосунки між чоловіком і жінкою, ставлення до дітей. Анало­гічні відомості маємо про сім’ю в Єгипті, Шумерії.

В арабських, вірменських, грецьких, латинських джерелах знаходимо відомості про сім’ю східних слов’ян. У побуті та звичаях наших предків існував культ Матері, поваги до старших та всілякого оберігання від зла й скверни дітей. Навіть поняття «виховання» в українській мові означає перебування дитини в певних сприятливих, спеціально організованих і безпечних для її життя, здоров’я й морального розвитку умовах.

Усе суще, що живе на Землі, мас свій початок і кінець. Сім’я у цьому одвічному циклі — цементуюче начало, яке, власне, ство­рює саму людину. З плином часу роль сім’ї у вихованні особистості аж ніяк не зменшується. Зазнаючи час від часу відчутних ударів, сім’я що­разу, як міфічний птах фенікс, здіймається на крилах любові й доброти.

Навіть у наш час, такий тривожний, економічно й соціально не­стабільний, суспільно хиткий і «вибухонебезпечний» непередбачуваними подіями і полярно змінюваними цінностями, сім’я, хоч і зазнає значного негативного впливу, продовжує залишатися тим єдиним ост­рівцем у бурхливому житейському морі, де людина може знайти свій затишок, розраду і надію.

Думаємо, ніхто не буде заперечувати, що доволі часто доводиться чути такі слова: сім’я має створити належні умови для виховання дітей. Що це за умови? Скільки їх? Хто їх створює? Від чого вони зале­жать? Визначившись із запитаннями, маємо знайти на них відповідь.

Головною умовою успішного виховання дитини є саме сім’я. І не просто сім’я, а щаслива сім’я. її не можна створити за наказом, з примусу, ніякими іншими засобами, крім духовних. Але виникає цей «палац щастя» — сім’я — не одразу, а поступово і значною мірою за нежить від нас самих, наших взаємин один з одним, наших уподобань і прагнень, від того, що найбільше цінується у людському бутті.

Досить, часто ми, дорослі, не розуміємо, а то й (зізнаймося собі » цьому) не прагнемо зрозуміти потреби і запити наших дітей, що викликає. в них тривогу і протест. Не хочуть вони з цим миритися. Та й чи повинні робити це? Звідси й добре відома проблема «батьків і дітей», яка була актуальною і в минулі часи, і сьогодні.

То в чому ж справа? Невже ми такі черстві й нечуйні до своїх чад, байдужі до їхніх інтересів, неспроможні зрозуміти найближчих нам людей, а наші діти жорстокі й невдячні, грубі й егоїстичні настільки, що на всі наші спроби щиро порозумітися з ними відповідають без­душністю й емоційною глухотою?

Однозначної відповіді на ці питання годі шукати. Адже всі сім’ї — дорослі та діти — неповторні. Неповторні чинники і витоки схожих на перший погляд внутрішньо сімейних проблем. Водночас навіть еле­ментарні знання в цій сфері можуть допомогти вирішити ту чи іншу проблему з найменшими втратами як для батьків, так і для їхніх дітей. Усе інше, як мистецтво артиста на сцені, досягається тяжкою працею, солоним потом, недоспаними ночами, розладнаними нервами, розча­руваннями й невдачами і знову пошуком.

Батьки, так само як і актори, можуть бути талановиті й бездарні, яскраві й сірі. Проте коли на виставу бездарних акторів ми можемо й не піти, то в сім’ї батьки і діти співіснують весь час поряд, живуть одним життям. Тому ми маємо постійно думати і дбати про своїх синів і дочок, намагатися знайти спільні інтереси, оволодівати всіма багат­ствами теплих, щирих і сердечних взаємин у сім’ї.

Іншого шляху, ніж самовдосконалення, збагачення своєї душі, за­своєння знань (не тільки книжкових), щоденна праця з дітьми, просто не існує. Людство ще не винайшло чарівного еліксиру, який би до­поміг досягти взаєморозуміння в сім’ї. І все-таки, попри всю непов­торність кожної родини, ще раз підкреслимо, що шлях до «палацущастя» пролягає через певні знання: знання дитячої психології, характеру дитини, оволодіння різними прийомами спілкування.

Водночас не забуваймо, що такі наші якості, як щирість, безпосе­редність, справедливість, об’єктивність та врівноваженість — зав­жди жадані супутники сімейної злагоди, дружби й взаєморозуміння, успіхів у вихованні дітей.

Досвід виховання дітей в українській родині переконує нас у тому, що батькам необхідно навчитися бути«в міру» (яка вона, чим вимірюється кожен визначає сам, інтуїтивно — та чи можливо це?) поступливими і вимогливими, «м’якими» і «твердими», лагідни­ми і суворими, бачити близьку мету, сьогочасну і стратегічну, розумі­ти свій психологічний та емоційний стани гак само, як і дитини. А це надзвичайно складна справа.

Навчимося судити себе найсуворішим і найсправедливішим власним судом, і нам відкриється істина — як часто ми далеко стоїмо від власних дітей, від розуміння їхніх інтересів, життя. Це не лише наша вика, а об’єктивна закономірність розвитку самої природи, вираженої у формі людських стосунків, не просто батьків і дітей, а людини старшої і молодшої, стосунків особистостей, зумовлених різним генетич­ним багатством, психофізичними і фізичними особливостями, емоція­ми, віком, соціальним досвідом, комунікабельними уміннями, етнічни­ми особливостями, антропологічною конституцією, соціальним і навіть географічним походженням, менталітетом та ще більше невідомими і незрозумілими явищами психіки, інтелекту, поведінки і діяльності.

Аби добре навчати, а ще краще виховувати дитину, необхідно зна­ти і дотримуватися багатьох умов. Окремі з них від нас незалежні, їх маємо сприймати такими, якими вони є, прилаштовуватися та ви­користовувати їх у розвитку і вихованні дітей. Є ще умови, які склада­ються внаслідок соціально-економічних обставин, життєвих ситуацій сім’ї, родини, одного чи обох батьків тощо.

Спробуємо разом проаналізувати усе, що пов’язане із вихованням дитини, і ми незалежно один від одного дійдемо однакових висновків.

Повноцінність фізичного, фізіологічного і психічного здоров’я дитини в усі вікові періоди її розвитку. Це забезпечує адекватність (відповідність) сприйняття нею навколишнього об’єктивного (реаль­ного, матеріального) світу, що, в свою чергу, сприяє прискореному розвитку абстрактних уявлень, умінь узагальнювати те, чого не можна осягнути на основі лише реально видимого, відчутного тощо.

Тільки поєднуючи сприйняття дитиною реального і раціонального на початковому етапі її розвитку, сформовані уявлення про доцільне і те, що приносить задоволення, радість батькам і дитині, найближчим людям, можна говорити, що виховання дитини розпочалося. Вона ро­бить вибір, вона оцінює, творить себе, свою поведінку разом з вашою педагогічною допомогою.

Звичайно, ця умова містить у собі і генетичну природу, або спадко­вість багатьох попередніх поколінь обох батьків. І хоча врахувати це повною мірою майже неможливо, та все ж бажано, щоб молоді люди, які беруть шлюб, у довірливій і делікатній формі ознайомили один одного зі своїм родоводом, станом здоров’я (свого та батьків і стар­ших). Це допомогло б уникнути багатьох непорозумінь, а то й склад­них проблем, які виявляться в сім’ї пізніше.

Отже, ця умова, хоч і є від нас майже незалежною (спадковість, здоров’я дітей і батьків), та за умов раціонального підходу до творення сім’ї, урахування нових досягнень медичної і соціальної науки, можна уникнути багатьох помилок.

До цього варто додати й те, що, заданими статистики, у значної кіль­кості сімей зачаїти відбувається у стані алкогольного сп’яніння, хоча ні для кого не секрет, що дія алкоголю при зачатті може бути довготривалою та виявлятися в різні періоди життєдіяльності як дитини, так і зрілої лю­дини. При цьому, як доводять лікарі, опір до алкоголю у дітей, уражених

ним при зачатті, з кожним поколінням слабшає. З цього приводу у спеці­альній літературі наводять приклади з життя поколінь французьких вино­робів (мабуть, можна знайти це і в інших народах), коли кожне покоління, де батьки і діти пили, деградує аж до фізичного і психічного виродження.

У сім’ї в кожної окремої людини є чимало способів оптимізувати виховання і життя дитини високими ціннісними переживаннями і практичною діяльністю.

Таким чином, навіть ті обставини, які від нас зовсім не залежать і які видаються, на перший погляд, недосяжними, коли йдеться про виховання дитини, батьки можуть пом’якшити, викликати у дитини інтерес до життя та діяльності. Буває так, що дитина не може фізично рухатися, проте працює й розвивається інтелектуально, і це забезпе­чує її безпосередній зв’язок з батьками, родиною, найближчим соці­альним і природним середовищем,

У вихованні дітей в сім’ї важливою умовою є

дотримання родинно-національних традицій, що найкращим чином забезпечують зв’язок поколінь, збереження культурних скарбів народу. Ця умова є реальною і об’єктивно існуючою. Саме тому найбільш необхідним сьогодні є здійснення родинно-національного виховання на основі

відроджуваних традицій української народної педагогіки та досягнень педагогічної науки, що, безперечно, є хорошим ґрунтом для формування педагогічної культури батьків.

Особливе значення для виховання і розвитку дитини, її соціальної спрямованості, адаптації в соціальному середовищі мають соціально-побутові умови. Вони свідчать про матеріальне забезпечення сім’ї – добробут, житло, певну комфортність проживання родини, взаємини між батьками та батьками і дітьми.

Звичайно, життєвий рівень родини має значення для розвитку дитини, її фізичного, морального і духовного здоров’я. Соціально-побутові умо­ви є тією постійною складовою життя сім’ї, яка за бажанням батьків та посильній участі дітей — удосконалюється, поліпшується, збагачується.

Проте часто буває так. що зосереджуючи увагу інше на поліп­шенні соціально-побутових умов, сім’я багато втрачає в інтелектуальному, моральному духовному розвитку і вихованні дітей, збіднює їхні інтереси та запити.

Педагогічні умови визначають сукупний рівень знань, форм і методів виховання батьками дітей та конкретний ступінь їхньої вихованості. Разом з тим важливою педагогічною умовою є взаємини батьків і дітей, які відображають культуру сім’ї, ставлення до матеріальних і духовних цінностей родини.

Розглядаючи сім’ю, виховання в ній дітей як складне суспільне, соціально-економічне, духовне, психологічне і педагогічне явище, ми ознайомилися лише з деякими найважливішими його аспектами.

У педагогічній науці та й серед практиків не існує однозначно чіткого, як формула, поняття «виховання дітей в родині», його сутнісних ознак, не з’ясовано, якою ж однозначно ціннісною має бути мета ви­ховання дітей і, взагалі, чи є щось в цьому процесі однозначним для всіх народів, етносів, сімей?

Перейду на дещо сухішу мову науки, щоб зробити лише загаль­ний висновок, виходячи з положень сучасної педагогіки. Виховання дитини в сім’ї і суспільних інститутах відображає систему (хоча й не завжди) цілеспрямованого і планомірного формування світогляду, пе­реконань і почуттів, волі й характеру, потреб і здібностей, адаптації її в соціальному середовищі, світоглядних ознаках, поведінці, повсякден­ній діяльності, стосунках особистості з мікро- і макросередовищем.

Таким чином, виховання дітей можна визначити як інтегрова­ний процес взаємодії і впливу всіх біогенетичних, фізичних і психо­логічних сил і потенцій, що має дитина, та соціально-економічного, духовного і морально-ціннісного середовища, в якому вона перебуває у найважливіші моменти свого життя.

Отже, завершую цю частину нашої розмови на оптимістичній ноті — виховання ваших дітей значною мірою залежить від вас, найпер­ше — вашої поведінки, діяльності, прикладу для наслідування, ство­рення умов, що забезпечують повноцінність виховання дитини. А для цього потрібно, щоб вона опанувала складну ціннісну систему життя людей. Про це й піде мова у наступній частині.

Підготувала:  Вихователь Олексійовець Ю.В. (Джерело – інтернет ресурс)

Термін «інтерактивна педагогіка» відносно новий: його ввів у 1975 р. німецький дослідник Ганс Фріц. Лінгвістичне тлумачення слова, представлене в іншомовних словниках, свідчить, що поняття «інтерактивність», «інтерактив» походить від поєднання двох слів: лат. inter – «між», actiw – «активний», або інтерактив (пер. з англійської inter – «взаємний», act – «діяти»). У дослівному розумінні, інтерактивним може бути названий метод, при застосуванні якого той, хто навчається, є учасником, що виконує певну дію, тобто не є лише слухачем, спостерігачем, а бере активну участь у тому, що відбувається.

Інтерактивний метод навчання повинен узгоджуватися із змістом навчального матеріалу, рівнем навчальних досягнень дошкільників, наявністю відповідних засобів навчання, а також із ступенем методичної підготовки самого педагога, його вміннями використовувати той чи інший метод. Серед таких форм та методів є: «мозковий штурм», відтворення «логічного ланцюжка», метод проектів, метод творчих завдань, метод проблем, групові та ігрові форми роботи.

Метод проектів є однією із найперспективніших складових сучасного навчального процесу і спрямований передусім на розвиток основних освітніх компетентностей дошкільників, їхньої здатності до саморозвитку та самоосвіти.

Педагог виконує роль консультанта (допомагає в пошуку інформації), організатора (заохочує, підтримує, координує процес роботи). Вихованці проводять дослідження, формулюють і висловлюють свої думки, аналізують отриманий результат дослідження.

Рольово-ігрові проекти вимагають від виконавців не просто розігрування ролей, а й дослідження їхнього характеру, поведінки (діти можуть спостерігати за поведінкою кота та наслідувати її, тощо). Структура даних проектів залишається відкритою, тобто може змінюватися до кінця роботи. А результатом виконання даних проектів  є розігрування вистави або інсценізації пісень.

Метод творчих завдань – система самостійних (частково самостійних), пізнавально-пошукових завдань, спрямованих у дошкільників на тренування і розвиток їх творчих здібностей у практичних діях (у художній діяльності).

Для розвитку ритмічного відчуття доцільно використовувати творчі завдання. Наприклад: Створити ритмічний супровід до казки про Червону шапочку (який характер її кроків, коли вона йде спокійно, поспішає, біжить?). На шумових інструментах або за допомогою олівців відтворити ритм кроків.

Для розвитку ладового, звуковисотного й інтонаційного слуху використовуємо наступні творчі завдання: пропонується створити мелодію свого імені або придумати інтонації, звуки, які можна було би почути у лісі, також інтонації героїв відомих казок.

Ознайомимось з прикладами творчих завдань художньо-естетичного спрямування:

1. Прослухавши музичний твір М. Леонтовича «Щедрик», розповісти і намалювати, що діється у даній композиції.
2. Прослухавши композицію «Весна» з циклу «Пори року» А. Вівальді, прочитати вірші про цю пору року, зобразити весну-чарівницю у малюнках, а також порівняти власні малюнки з репродукцією картини С. Боттічеллі «Весна». Аналогічні завдання можна присвятити також й іншим порам року, використовуючи такі музичні твори: «Баркарола» М.Лисенка, «Зима» з циклу «Пори року» А.Вівальді; репродукції картин: «Велика річка» І.Левітана, «Весняний пейзаж» Ю.Кабиша, «Зима» В.Грабаря; вірші Л.Українки, М.Підгірянки, О.Олеся, А.Фета, та ін.

Особливість педагогіки мистецтва полягає в тому, що творчості навчити не можна; проте можливо і необхідно створювати педагогічні умови для пробудження й активізації у дошкільників творчих імпульсів, сприяти розвитку їх творчих здібностей та їх творчому самовираженню.

Отже, доцільно надавати дітям можливість вільного вибору творчих дій у практичній діяльності: дехто любить співати чи грати на музичних інструментах, а хтось – малювати або ліпити. Адже саме в процесі вільного вибору дитина зростає як особистість – в неї з’являється почуття дорослості, самостійності, зацікавленості в роботі, що дуже важливо для закріплення бажання займатися творчістю, для пізнання радості творення.

Підготувала : музкерівник Ліскевич М.М.