Сім ‘я — одне з найважливіших соціальних надбань людства, цін­ність якого з давніх часів і до наших днів запишається незмінною. Вона концентрує в собі й відображає важливі досягнення тисячоліт­ньої цивілізації людських об’єднань, оберігає пам’ять народу від не­буття, є творцем і захисником розумного, доброго, вічного.

Саме сім’я є вічною цінністю людини, суспільства та дитини, адже вінцем сім’ї, що завершує природний цикл, є народження дитини. Це сприяє духовному оновленню, піднесенню життєвих сил членів сім’ї, загострює почуття відповідальності за здоров’я й виховання нових членів родини.

Саме у сім’ї дитина робить перші кроки пізнання, навчається орієнтуватись у світі речей, величин, недоступних чуттєвому досвіду, розрізняти добро і зло, прекрасне і потворне. Родинне коло допомагає маленькій людині пізнавати навколишній світ в усій його різноманіт­ності, тут у неї формуються і виховуються громадянські почуття, сві­тогляд, естетичні смаки У сім’ї дитина готується до праці й захисту Батьківщини, до ролі батька або матері.

Коли і чому виникла сім’я? Хто б не шукав відповіді на це запи­тання, обов’язково натрапить на силу-силенну різноманітних теорій, за допомогою яких учені минулих століть й наші сучасники намага­лися і продовжують з’ясовувати для себе, щоб пояснити людству за­кономірності й неминучість появи сім’ї.

Скажімо, в Біблії знаходимо багато свідчень про те, як створюва­лися та існували сім’ї у давніх іудеїв, які в них були звичаї і традиції, мораль, стосунки між чоловіком і жінкою, ставлення до дітей. Анало­гічні відомості маємо про сім’ю в Єгипті, Шумерії.

В арабських, вірменських, грецьких, латинських джерелах знаходимо відомості про сім’ю східних слов’ян. У побуті та звичаях наших предків існував культ Матері, поваги до старших та всілякого оберігання від зла й скверни дітей. Навіть поняття «виховання» в українській мові означає перебування дитини в певних сприятливих, спеціально організованих і безпечних для її життя, здоров’я й морального розвитку умовах.

Усе суще, що живе на Землі, мас свій початок і кінець. Сім’я у цьому одвічному циклі — цементуюче начало, яке, власне, ство­рює саму людину. З плином часу роль сім’ї у вихованні особистості аж ніяк не зменшується. Зазнаючи час від часу відчутних ударів, сім’я що­разу, як міфічний птах фенікс, здіймається на крилах любові й доброти.

Навіть у наш час, такий тривожний, економічно й соціально не­стабільний, суспільно хиткий і «вибухонебезпечний» непередбачуваними подіями і полярно змінюваними цінностями, сім’я, хоч і зазнає значного негативного впливу, продовжує залишатися тим єдиним ост­рівцем у бурхливому житейському морі, де людина може знайти свій затишок, розраду і надію.

Думаємо, ніхто не буде заперечувати, що доволі часто доводиться чути такі слова: сім’я має створити належні умови для виховання дітей. Що це за умови? Скільки їх? Хто їх створює? Від чого вони зале­жать? Визначившись із запитаннями, маємо знайти на них відповідь.

Головною умовою успішного виховання дитини є саме сім’я. І не просто сім’я, а щаслива сім’я. її не можна створити за наказом, з примусу, ніякими іншими засобами, крім духовних. Але виникає цей «палац щастя» — сім’я — не одразу, а поступово і значною мірою за нежить від нас самих, наших взаємин один з одним, наших уподобань і прагнень, від того, що найбільше цінується у людському бутті.

Досить, часто ми, дорослі, не розуміємо, а то й (зізнаймося собі » цьому) не прагнемо зрозуміти потреби і запити наших дітей, що викликає. в них тривогу і протест. Не хочуть вони з цим миритися. Та й чи повинні робити це? Звідси й добре відома проблема «батьків і дітей», яка була актуальною і в минулі часи, і сьогодні.

То в чому ж справа? Невже ми такі черстві й нечуйні до своїх чад, байдужі до їхніх інтересів, неспроможні зрозуміти найближчих нам людей, а наші діти жорстокі й невдячні, грубі й егоїстичні настільки, що на всі наші спроби щиро порозумітися з ними відповідають без­душністю й емоційною глухотою?

Однозначної відповіді на ці питання годі шукати. Адже всі сім’ї — дорослі та діти — неповторні. Неповторні чинники і витоки схожих на перший погляд внутрішньо сімейних проблем. Водночас навіть еле­ментарні знання в цій сфері можуть допомогти вирішити ту чи іншу проблему з найменшими втратами як для батьків, так і для їхніх дітей. Усе інше, як мистецтво артиста на сцені, досягається тяжкою працею, солоним потом, недоспаними ночами, розладнаними нервами, розча­руваннями й невдачами і знову пошуком.

Батьки, так само як і актори, можуть бути талановиті й бездарні, яскраві й сірі. Проте коли на виставу бездарних акторів ми можемо й не піти, то в сім’ї батьки і діти співіснують весь час поряд, живуть одним життям. Тому ми маємо постійно думати і дбати про своїх синів і дочок, намагатися знайти спільні інтереси, оволодівати всіма багат­ствами теплих, щирих і сердечних взаємин у сім’ї.

Іншого шляху, ніж самовдосконалення, збагачення своєї душі, за­своєння знань (не тільки книжкових), щоденна праця з дітьми, просто не існує. Людство ще не винайшло чарівного еліксиру, який би до­поміг досягти взаєморозуміння в сім’ї. І все-таки, попри всю непов­торність кожної родини, ще раз підкреслимо, що шлях до «палацущастя» пролягає через певні знання: знання дитячої психології, характеру дитини, оволодіння різними прийомами спілкування.

Водночас не забуваймо, що такі наші якості, як щирість, безпосе­редність, справедливість, об’єктивність та врівноваженість — зав­жди жадані супутники сімейної злагоди, дружби й взаєморозуміння, успіхів у вихованні дітей.

Досвід виховання дітей в українській родині переконує нас у тому, що батькам необхідно навчитися бути«в міру» (яка вона, чим вимірюється кожен визначає сам, інтуїтивно — та чи можливо це?) поступливими і вимогливими, «м’якими» і «твердими», лагідни­ми і суворими, бачити близьку мету, сьогочасну і стратегічну, розумі­ти свій психологічний та емоційний стани гак само, як і дитини. А це надзвичайно складна справа.

Навчимося судити себе найсуворішим і найсправедливішим власним судом, і нам відкриється істина — як часто ми далеко стоїмо від власних дітей, від розуміння їхніх інтересів, життя. Це не лише наша вика, а об’єктивна закономірність розвитку самої природи, вираженої у формі людських стосунків, не просто батьків і дітей, а людини старшої і молодшої, стосунків особистостей, зумовлених різним генетич­ним багатством, психофізичними і фізичними особливостями, емоція­ми, віком, соціальним досвідом, комунікабельними уміннями, етнічни­ми особливостями, антропологічною конституцією, соціальним і навіть географічним походженням, менталітетом та ще більше невідомими і незрозумілими явищами психіки, інтелекту, поведінки і діяльності.

Аби добре навчати, а ще краще виховувати дитину, необхідно зна­ти і дотримуватися багатьох умов. Окремі з них від нас незалежні, їх маємо сприймати такими, якими вони є, прилаштовуватися та ви­користовувати їх у розвитку і вихованні дітей. Є ще умови, які склада­ються внаслідок соціально-економічних обставин, життєвих ситуацій сім’ї, родини, одного чи обох батьків тощо.

Спробуємо разом проаналізувати усе, що пов’язане із вихованням дитини, і ми незалежно один від одного дійдемо однакових висновків.

Повноцінність фізичного, фізіологічного і психічного здоров’я дитини в усі вікові періоди її розвитку. Це забезпечує адекватність (відповідність) сприйняття нею навколишнього об’єктивного (реаль­ного, матеріального) світу, що, в свою чергу, сприяє прискореному розвитку абстрактних уявлень, умінь узагальнювати те, чого не можна осягнути на основі лише реально видимого, відчутного тощо.

Тільки поєднуючи сприйняття дитиною реального і раціонального на початковому етапі її розвитку, сформовані уявлення про доцільне і те, що приносить задоволення, радість батькам і дитині, найближчим людям, можна говорити, що виховання дитини розпочалося. Вона ро­бить вибір, вона оцінює, творить себе, свою поведінку разом з вашою педагогічною допомогою.

Звичайно, ця умова містить у собі і генетичну природу, або спадко­вість багатьох попередніх поколінь обох батьків. І хоча врахувати це повною мірою майже неможливо, та все ж бажано, щоб молоді люди, які беруть шлюб, у довірливій і делікатній формі ознайомили один одного зі своїм родоводом, станом здоров’я (свого та батьків і стар­ших). Це допомогло б уникнути багатьох непорозумінь, а то й склад­них проблем, які виявляться в сім’ї пізніше.

Отже, ця умова, хоч і є від нас майже незалежною (спадковість, здоров’я дітей і батьків), та за умов раціонального підходу до творення сім’ї, урахування нових досягнень медичної і соціальної науки, можна уникнути багатьох помилок.

До цього варто додати й те, що, заданими статистики, у значної кіль­кості сімей зачаїти відбувається у стані алкогольного сп’яніння, хоча ні для кого не секрет, що дія алкоголю при зачатті може бути довготривалою та виявлятися в різні періоди життєдіяльності як дитини, так і зрілої лю­дини. При цьому, як доводять лікарі, опір до алкоголю у дітей, уражених

ним при зачатті, з кожним поколінням слабшає. З цього приводу у спеці­альній літературі наводять приклади з життя поколінь французьких вино­робів (мабуть, можна знайти це і в інших народах), коли кожне покоління, де батьки і діти пили, деградує аж до фізичного і психічного виродження.

У сім’ї в кожної окремої людини є чимало способів оптимізувати виховання і життя дитини високими ціннісними переживаннями і практичною діяльністю.

Таким чином, навіть ті обставини, які від нас зовсім не залежать і які видаються, на перший погляд, недосяжними, коли йдеться про виховання дитини, батьки можуть пом’якшити, викликати у дитини інтерес до життя та діяльності. Буває так, що дитина не може фізично рухатися, проте працює й розвивається інтелектуально, і це забезпе­чує її безпосередній зв’язок з батьками, родиною, найближчим соці­альним і природним середовищем,

У вихованні дітей в сім’ї важливою умовою є

дотримання родинно-національних традицій, що найкращим чином забезпечують зв’язок поколінь, збереження культурних скарбів народу. Ця умова є реальною і об’єктивно існуючою. Саме тому найбільш необхідним сьогодні є здійснення родинно-національного виховання на основі

відроджуваних традицій української народної педагогіки та досягнень педагогічної науки, що, безперечно, є хорошим ґрунтом для формування педагогічної культури батьків.

Особливе значення для виховання і розвитку дитини, її соціальної спрямованості, адаптації в соціальному середовищі мають соціально-побутові умови. Вони свідчать про матеріальне забезпечення сім’ї – добробут, житло, певну комфортність проживання родини, взаємини між батьками та батьками і дітьми.

Звичайно, життєвий рівень родини має значення для розвитку дитини, її фізичного, морального і духовного здоров’я. Соціально-побутові умо­ви є тією постійною складовою життя сім’ї, яка за бажанням батьків та посильній участі дітей — удосконалюється, поліпшується, збагачується.

Проте часто буває так. що зосереджуючи увагу інше на поліп­шенні соціально-побутових умов, сім’я багато втрачає в інтелектуальному, моральному духовному розвитку і вихованні дітей, збіднює їхні інтереси та запити.

Педагогічні умови визначають сукупний рівень знань, форм і методів виховання батьками дітей та конкретний ступінь їхньої вихованості. Разом з тим важливою педагогічною умовою є взаємини батьків і дітей, які відображають культуру сім’ї, ставлення до матеріальних і духовних цінностей родини.

Розглядаючи сім’ю, виховання в ній дітей як складне суспільне, соціально-економічне, духовне, психологічне і педагогічне явище, ми ознайомилися лише з деякими найважливішими його аспектами.

У педагогічній науці та й серед практиків не існує однозначно чіткого, як формула, поняття «виховання дітей в родині», його сутнісних ознак, не з’ясовано, якою ж однозначно ціннісною має бути мета ви­ховання дітей і, взагалі, чи є щось в цьому процесі однозначним для всіх народів, етносів, сімей?

Перейду на дещо сухішу мову науки, щоб зробити лише загаль­ний висновок, виходячи з положень сучасної педагогіки. Виховання дитини в сім’ї і суспільних інститутах відображає систему (хоча й не завжди) цілеспрямованого і планомірного формування світогляду, пе­реконань і почуттів, волі й характеру, потреб і здібностей, адаптації її в соціальному середовищі, світоглядних ознаках, поведінці, повсякден­ній діяльності, стосунках особистості з мікро- і макросередовищем.

Таким чином, виховання дітей можна визначити як інтегрова­ний процес взаємодії і впливу всіх біогенетичних, фізичних і психо­логічних сил і потенцій, що має дитина, та соціально-економічного, духовного і морально-ціннісного середовища, в якому вона перебуває у найважливіші моменти свого життя.

Отже, завершую цю частину нашої розмови на оптимістичній ноті — виховання ваших дітей значною мірою залежить від вас, найпер­ше — вашої поведінки, діяльності, прикладу для наслідування, ство­рення умов, що забезпечують повноцінність виховання дитини. А для цього потрібно, щоб вона опанувала складну ціннісну систему життя людей. Про це й піде мова у наступній частині.

Підготувала:  Вихователь Олексійовець Ю.В. (Джерело – інтернет ресурс)